Федоришина Катерина

Ворог як благословення

Будь-який письменник знає, що запорукою кріпкого сюжету є якісний внутрішній конфлікт. Будь-який читач здогадується, що запорукою кріпкого внутрішнього конфлікту є якісний антагоніст. Християнська пропозиція «возлюбити ворогів» видається вірною, але з неочікуваної сторони. Ворога (або свого антагоніста) необхідно полюбити не задля того, щоби лишитись при своїй доброті. Ворога треба любити, бо саме завдяки своїм ворогам ти можеш стати героєм.
Шерлок без Моріарті лишається соціопатом, широко відомим в завузьких колах. Гарі Поттер без Волан-де-Морта – звичайний хлопчисько із середньостатистичними магічними здібностями. Білосніжка без розлюченої та нарцисичної королеви – проста гарненька краля із заможної аристократичної родини. Боротьба без утискачів – безтолковий громадський безлад та хуліганство, добрий без лихого – людина з незрозумілим нутром. Все потребує міри, до всього необхідний контраст, на контрастах збудовується наше ставлення до світу та самих себе.
Колись я написала казку про хлопця, що мріяв позбавитись смутку. Печаль жерла його нутрощі щодня і щоночі, катувала молодого красеня, не даючи життю розкритись у повному цвіті. Нетерпляче він чекав на той день, коли смуток покине його серце, відступаючи під натиском великих подвигів і гучних діл. Але варто було позбавитись журби, герой розтанув, обернувся на привид без пам’яті, без почуттів. Та важливим в казці є зовсім інше. Наприкінці хлопець взяв себе в примарні руки, розправився з головним антагоністом – королевою Веселкового королівства, і повернув усю повноту відчуттів та спогадів. Питання лиш в тому, що могло статись із життям головного героя без участі цілеспрямованої, цинічної королеви, яка виконувала бажання, позбавляла людей смутку та перетворювала їх на привидів, відбираючи душі. Швидше за все, такий герой з’їхав би в глибоку депресію, або до кінця життя вештався по світу в ролі видатного танцюриста, якому заважають чи смуток, чи дитинство, чи державна влада.
Антагоніст в подобі лихої королеви подарував хлопцю, по-перше, шанс відбутись, по-друге, дав змогу розкрити несподівані якості через ситуації, що ніколи не могли статись із настільки млявим та засмученим героєм. Антагоніст перетворився на двигун, ідейне натхнення та сенс героїчних змін. В результаті, кого ж ми можемо вважати головним героєм цього шапіто? Саме так, лихим королевам, відьмам, геніальному мега-розуму та іншим антагоністам логічно звести пам’ятник за копняки самовпевненому світові, що загруз у теплій рутині.
Зміни вимагають складних ситуацій, адже будь-яке навчання (геройське поготів) уможливлюється лише на практиці. Лише через практику подвигів герой перетворюється власне на героя, лише в битві солдат вчиться битись, лише через чаклунство відьма навчиться чаклувати, і лише в процесі життя людина здатна навчитись жити.
Перш, ніж прописати цілу сюжетну структуру, я замислюю героїв і, в першу чергу, визначаю того, хто здатний талановито налаштувати головні струни конфлікту. Мій антагоніст має бути розумним, талановитим, хитрим та гнучким, щоб витворити найміцніші, найточніші струни і якісний музичний фон для становлення героїв із усіма їх внутрішніми особливостями. Якщо ворог головного героя лишається слабким, вам ніколи не сподобається такий сюжет, від нього тхне старим фортепіано, погано схованим у кущах сумних шаблонів. Найкращі якості героя завжди визначаються якостями та силою його ворогів, в цьому є певна чесність і справедливість. Тому любити своїх ворогів – це віддавати належне їх зусиллям, всьому що вони створюють (безцільно, несвідомо) для нашого розвитку. Для інших ми є тими ворогами, кому одного дня вони подякують за нові шанси і можливості розкрити геройське нутро. А без ворогів кожен із нас лишиться паперовим персонажем на узбіччі невдалого сюжету.